Футбольні мундіалі: від великого до смішного. Частина ХІІI. Реванш за Мальвіни

Фолклендські острови відкрили англійські мореплавці наприкінці XVI століття. Вони постійно переходили з рук в руки. Англійців змінили французи, галлів – іспанці, а потім Фолкленди знову відійшли до Великобританії. У 1820 році Аргентина вперше роззявила рот на цей архіпелаг. Тоді латиноамериканці встановили свою владу в місті Порт-Луї. Та сонце недовго гріло на аргентинській вулиці. В Порт-Луї трапився бунт злочинців, які й стали новими господарями острова. Англійцям довелося втрутитись. Довший час цей архіпелаг нагадував п’яте колесо в британському возі. Імперія, над якою ніколи не заходило сонце, давно мріяла про те, як би їй позбутися Фолклендів, адже вони не приносили жодного політичного зиску. Та й природними ресурсами Бог теж обділив архіпелаг. Натомість Аргентина давно гострила зуби на Мальвіни (так Фолкленди називали в срібній країні). Починаючи з 1976 року в цій латиноамериканській державі правила  хунта, яка впевнено вела економіку в нікуди. В 1982 році військові чудово розуміли, що їм потрібен хід конем, який допоможе перевести стрілки невдоволеного населення з влади на зовнішнього ворога. Цапом-відбувайлом мали стати англійці.

2 квітня 1982 року аргентинські війська висадились на Фолклендах. Через декілька годин звістка про це долетіла до Альбіону. Горді британці не збиралися дивитися крізь пальці на замах на свою честь. Спочатку нейтральні країни спробували посадити ворогуючі сторони за стіл переговорів. Однак Аргентина та Великобританія так само «добре» знаходили спільну мову, як лебідь, рак та щука. 21 травня британський десант висадився на Фолклендах. А вже через 10 днів острів’яни взяли столицю Порт-Стенлі. Невдовзі європейці повністю очистили Фолкленди від латиноамериканців. 73 дні конфлікту коштували 907 людських життів, 649 аргентинських та 258 британських. Також, варто зазначити, що багато солдатів, не впоравшись з нервами, вчинили самогубство. Жертв могло бути набагато більше, адже Радянський Союз хотів протягнути руку допомоги аргентинським трудящим, забезпечивши тих всім необхідним, в обмін на зерно. Однак, на щастя, латиноамериканці відмовилися від цього дару данайців. Перемога в Фолклендській війні допомогла уряду Маргарет Тетчер втриматися при владі, натомість в Аргентині поразка в боротьбі за Мальвіни коштувала насиджених місць хунті генерала Леопольдо Гальтієрі. «Необхідність» цього конфлікту лаконічно охарактеризував в своєму афоризмі геніальний Борхес: «Війна за Мальвіни нагадувала бійку двох лисих за гребінець». Аргентинці декілька років міряли про реванш. І ось в 1986 році вони нарешті дочекалися. Фолклендська історія отримала несподіване продовження. Добре, що на футбольному полі, а не на полі битви.

Перше побачення Трьох Левів та альбіселесте на мундіалях відбулося в 1962 році в Чилі. Тоді англійці впевнено перемогли з рахунком 3:1. Той матч обійшовся без ексцесів. А ось через 4 роки все було зовсім по-іншому. В чвертьфіналі родоначальники в напруженій боротьбі змогли вигризти путівку в наступний раунд. Аргентинці стверджували, що господарям турніру не бачити б цієї перемоги, як своїх вух, якщо б не допомога сліпої Феміди. Подія, яка трапилася на 35-й хвилині цього матчу, стала однією з найскандальніших в історії мундіалів. Аргентинець Антоніо Раттін після одного з сумнівних рішень німецького арбітра Рудольфа Крайтляйна, підбіг до нього та почав щось голосно кричати. При цьому гравець альбіселесте розумів, що грає з вогнем, адже вже встиг заробити гірчичник. Але Антоніо сподівався, що капітанська пов’язка слугує йому своєрідною індульгенцією. Крейтляйн, який не знав жодного іспанського слова, за інтонацією «все зрозумів», та вилучив Раттіна за нецензурну лексику. Аргентинець вдавав, що не розуміє, чого хоче від нього арбітр та кілька хвилин відмовлявся покидати поле. 

Після вилучення суддя не заспокоївся і продовжував пити кров з аргентинців. Практично всі сумнівні ситуації він трактував на користь англійців. Навіть на брутальні фоли родоначальників він, як правило, закривав очі, незважаючи на вимоги аргентинців вирівняти склади. Після фінального свистка арбітру довелося виділити поліцейський ескорт, адже альбіселесте не приховували свого бажання натовкти писок німцеві. «Цей матч видався найважчим в усій моїй кар’єрі. Він вийшов жахливим. Я вилучив Раттіна, оскільки він постійно мене переслідував та кричав на мене. В мене просто не залишалося іншого винаходу. Він пробував бути суддею, а на полі має бути лише один арбітр. Так, я не розумів, що він говорить, але я прочитав все, що він хотів сказати за його виразом обличчя», – згадував Крайтляйн. 

Раттін теж не поліз за словом до кишені: «Суддя вилучив мене тільки за те, що я попросив в нього хвилину розмови через перекладача, оскільки він не міг мене зрозуміти. Після того, як арбітр мене вилучив, на полі було дуже багато брутальних фолів, але німець більше нікому не вказав на двері. І знаєте, чому? Тому що англійці мають виграти кубок світу, і кишенькові судді лізуть зі шкіри, щоб допомогти їм стати чемпіонами». Тренер родоначальників Альф Ремзі підлив олії в вогонь: «Сподіваюся, що в наступному раунді ми зустрінемося з хорошим суперником, який виходитиме на поле, щоб грати в футбол, а не буде поводитися, як ці тварини». Аргентинська преса називала Ремзі расистом, а газета «Cronica» зайшла ще далі, помістивши на першій сторінці аршинний заголовок: «Спочатку англійці вкрали в нас Мальвіни, а тепер Кубок світу».

Через 20 років сліпий жереб знову звів Аргентину з Англією. Так само, як і в 1966 році на чвертьфінальній стадії. 22 червня 1986 року 115 тисяч голодних глядачів на «Ацтеці» чекали на розкішну страву, яку мали їм приготувати кращі аргентинські та англійські шеф-кухарі. І футбольні віртуози не підвели фанатів. Вони подарували їм видовище, яке неможливо було забути. Гравці розуміли, що це більше, ніж просто матч. І не звертали жодної уваги на пекельні погодні умови. Мехіко знаходиться на висоті 2290 над рівнем моря, а тому для того, щоб грати тут на 100 відсотків, потрібно викладатися на усі 110. Телевізійники теж «допомогло» футболістам. З огляду на європейських вболівальників матч розпочався о 12 годині за температури 25°C. На перший погляд не Сахара, але в комплексі з 95-відсотковою вологістю та 2 290 метрами над рівнем моря це створювало вбивчий коктейль. Проте це аж ніяк не вплинуло на рівень гри футболістів.

Перед матчем аргентинці зробили дуже важливу заміну. Альбіселесте після перших ігор з’ясували, що під мексиканським сонцем їхні футболки швидко набирають кілька зайвих кілограмів поту. Тренер Карлос Білардо звернувся до спонсорів, щоб вони надіслали новий комплект форми, але північ наближалася, а Германа все не було. Тому наставник відправив члена свого штабу Рубена Москеллу на полювання за футболками. Після тривалої одіссеї місцевими магазинами та ринками, той повернувся з двома футболками, які найбільше припали йому до смаку. Довший час тренери не могли вибрати з-поміж них. Коли вони вже хотіли кидати монету, хтось запропонував покликати Марадону. Дієго, задумавшись на якусь секунду, одразу взяв до рук одну з футболок та промовив: «Давайте візьмемо цю. В ній ми переможемо Англію». Москелла повернувся в магазин, де докупив ще 38 футболок. Нашвидкуруч на них вибили герб аргентинської федерації футболу та проставили номери. Тепер альбіселесте були готові взяти реванш за Мальвіни. Однак в англійців існувала своя думка з цього приводу.

На тому мундіалі родоначальники не вражали. Шлях острів’ян до титулу міг закінчитись вже на груповій стадії. Після дошкульної поразки від португальців наступила сенсаційна нічия з марокканцями. Боббі Робсон постійно тасував склад. Але до пори до часу це не допомагало. Лише перед матчем з поляками потрібну комбінацію нарешті вдалося знайти. Родоначальники не помітили Кадру, розтрощивши її з рахунком 3:0, що гарантувало англійцям вихід в наступну стадію. Острів’яни набирали оберти від матчу до матчу й так само впевнено винесли Парагвай 3:0. Зважаючи на набраний суперниками хід, аргентинці розуміли, що Трьом Левам аж ніяк не можна було класти палець в пащу, адже існував великий ризик залишитися без руки. Щоправда, Марадона не боявся за свою руку. Адже в нього вона була божа.

FIFA доручила обслуговувати цей вибухонебезпечний поєдинок Алі Бін Нассеру. Імена помічників тунісця теж не вражали уяву: костаріканець Берні Ульоа Морера та болгарин Богдан Дочев. Від такої бригади не можна було чекати нічого хорошого. І вона дійсно опинилася на «висоті».

Перший тайм розчарував вболівальників, які того дня вщерть заповнили «Ацтеку». Гра проходила здебільшого в центрі поля. Ніхто не хотів помирати, а тому аргентинці та англійці в першу чергу думали не про те як забити, а про те як не пропустити. Найкращий момент для взяття воріт не використали родоначальники. Після помилки воротаря Пумпідо Бірдслі не зміг з гострого кута влучити в порожні ворота. Шилтону ж не давав спокою Марадона. Але Дієго в першому таймі більше покладався на своїх партнерів, а вони ніяк не могли по-справжньому налякати голкіпера англійців. Під завісу першої 45-хвилинки деякі глядачі почали позіхати. Однак в другому таймі сон наче рукою зняло.

На 51-й хвилині Марадона отримав передачу від Олартікоечеа в центрі поля. Дієго однією лівою впорався з кількома англійцями та віддав пас на Вальдано. Хорхе не зміг приборкати непокірну сферу й та дісталася англійському захиснику Сенсому, але він теж не зміг впоратись з нею, і вже через кілька секунд вона опинився в центрі воротарського майданчику. На неї вистрибнув 183-сантиметровий Шилтон, але крихітний аргентинський Давид зумів випередити британського Голіафа та м’яч затріпотів в сітці. Очевидно, що 167-сантиметровий Дієго аж ніяк не міг стрибнути вище за англійського воротаря. Капітан збірної Аргентини підіграв собі рукою. Це бачили всі, за виключенням тунісця Бін Нассера, який впевнено показав на центр поля.

Після матчу арбітр намагався вмити руки: «Коли Марадона забив, я на якусь мить завагався. Однак невдовзі я побачив як Дочев пішов в напрямку центра поля. Він знаходився в кращій позиції, ніж я, а тому я вирішив довіритись йому. Що б там хто не казав, але мені видається, що в тому матчі я відсудив на рівні». Мабуть, Нассер мав на увазі свій особливий туніський рівень. Однак для чемпіонату світу його виявилось замало. Англійці оточили тунісця і Ко, намагаючись переконати їх змінити своє рішення, але люди в чорному залишались невблаганними.

Давайте дамо слово головному героєві цього епізоду: «Мій перший гол також дав мені багато позитивних емоцій. Інколи я відчуваю, що цей м’яч, забитий рукою, подобається мені навіть більше, ніж другий. Тепер, я вже можу сказати те, що не міг в той момент, коли назвав його «Рукою Бога»… Яка там «Божа рука», це була рука Дієго! Я наче обікрав нею англійців. Я й сам не знаю, як зумів стрибнути настільки високо. Я виставив кулак лівої руки, воротар Пітер Шилтон цього спочатку не помітив, і першим, хто настукав на мене був Фенвік, який біг ззаду. Але насправді він нічого не бачив. Просто йому не вкладалося в голові, як такий коротун, як я, міг виграти єдиноборство в стрибку у воротаря. Коли я побачив, що суддя на лінії побіг до центру поля, то з радісними криками кинувся до трибуни, де сиділи тато і тесть. Я святкував цей гол, сховавши лівий кулак та скоса поглядаючи на суддів, оскільки боявся, що вони можуть щось запідозрити. На щастя, вони так й залишились сліпими. Вальдано все бачив, підійшовши до мене він притиснув палець до губ та прошепотів: «тссс»». Коли через рік після матчу один з журналістів ВВС запитав в Дієго, що він думає про цей м’яч, той щиро відповів: «Це був абсолютно чистий гол, адже його зарахував суддя. А я не та людина, яка може сумніватися в чесності арбітрів».

Через 4 хвилини Дієго довів, що від негідника до генія часто лише один крок. Він забив, мабуть, найкрасивіший гол в історії мундіалів. Ось цей м’яч очима аргентинського чарівника: «Я почав свій рейд з центру поля, змістився вправо, пройшов між Бірдслі та Рідом, і стрімголов помчав до воріт, до яких ще залишалося досить далеко. Змістившись з центру поля, я благополучно втік від Бутчера, який грав під стать своєму прізвищу («Butcher» в перекладі з англійської – «м’ясник»), відтоді мені почав допомагати Вальдано, тому що Фенвік, який був останнім захисником, на мене не виходив. Я чекав, коли англієць нарешті це зробить, тоді я зміг би віддати пас Вальдано, і він опинився би тет-а-тет з Шилтоном. Я продовжив рухатись вперед. Тепер переді мною залишався лише Шилтон. На щастя, мені допоміг Бородатий (Бог) я зробив фінт, на який купився Шилтон. Я ж дійшов майже до лицьової лінії та відправив м’яча в сітку. Тієї ж миті Бутчер таки дістав мене й з усієї сили вгатив по ногах. Але мені на це було наплювати, адже я щойно забив гол всього свого життя. Після мексиканського мундіалю я хотів повісити великі фотографії над своїм ліжком з всією послідовністю моїх дій під час мого забігу до воріт Шилтона. Я б ще додав фото доньки Дальміти і зробив би внизу коротенький підпис: «Найкраще в моєму житті»».                                                         

Лише опинившись на краю прірви, Три Леви показали зуби. На 69-й хвилині Годдл ідеально виконав штрафний, але не менш геніально зіграв Пумпідо. На 74-й хвилині на полі з’явився Джон Барнс. Заміна Робсона зіграла на всі 100. Джон шматував захист альбіселесте так, наче в нього на спині красувалося прізвище Марадона, а не Барнс. Вже через 7 хвилин він вирізав ідеальну подачу на голову Лінекера, який з кількох метрів розстріляв Пумпідо. 87-а хвилина. Барнс знову не помітив аргентинський захист та знайшов голову Гарі. Однак дежа-вю не відбулося. Лінекер якимось дивом не влучив по м’ячу головою з півметра. Щоправда, захисники дуже активно йому заважали, але це аж ніяк не виправдовує кращого бомбардира чемпіонату світу 1986 року. Гарі, як правило, забивав такі м’ячі навіть з закритими очима. Після фінального свистка англійцям залишалося задаватися питаннями: «Що було б, якби Робсон швидше кинув в бій Барнса?» Та набагато більше їх мучило інше риторичне питання: «Чи ми б пройшли далі, якщо б суддя помітив руку Марадони?»

На прес-конференції тренер аргентинців Карлос Білардо не приховував емоцій та чудово розумів, кому має подякувати за вихід в півфінал: «Я не бачив першого м’яча Марадони, а тому нічого не можу сказати вам на цю тему. Англійці тиснули нас до останніх секунд, але ми вистояли. Нам пощастило, адже за нас грає Марадона. Думаю, що тепер всім очевидно, що він –найкращий гравець світу. Другий гол Марадони – один з найкрасивіших м’ячів, які я бачив в своєму житті». В роздягальні MVP поєдинку намагалися розкрутити на вечерю. Енріке підійшов до Дієго та запитав: «Коли ведеш мене в ресторан?» Марадона ніяк не міг второпати куди хилить партнер. Тоді той пояснив: «Я не можу зрозуміти, чому тебе так хвалять за той другий гол. Чому всі забувають про мене? Я ж віддав тобі ідеальну передачу, після якої важко було б не забити». З Енріке важко не погодитись, адже він відпасував на Дієго у… власному штрафному майданчику.

Марадона підкреслив в автобіографії значення перемоги над родоначальниками: «Для нас матч Аргентина-Англія був наче фінал чемпіонату світу. Для нас це означало більше, ніж перемога над футбольною командою, для нас це означало – перемогти цілу країну. Перед грою ми заявляли, що цей поєдинок не має нічого спільного з війною за Мальвінські острови, але ми кривили душею. Я знав, що дуже багато аргентинських хлопців поклали там голови; там їх просто відстрілювали, наче якихось пташок. Я марив реваншем за Мальвіни. Всі ми говорили, що не потрібно змішувати політику з футболом, але це була неправда! Неправда! Ми всі думали і знали, що ця гра – більше, ніж просто футбольний матч. В нашій уяві гравці англійської збірної були винні в тому, що пережив аргентинський народ. В його стражданнях. Так, я знаю, що все це виглядає ненормально, по-дурному, але саме такими були наші почуття в той момент: ми захищали честь нашого прапора, тих загиблих хлопців».

Володимир Войтюк, Football.ua