Футбольні мундіалі: від великого до смішного. Частина ІV. Це все нам наснилося

Перша частина

Друга частина

Третя частина

В 1994 році, напередодні мундіалю в США, один чоловік захотів відвідати табір національної збірної Бразилії, яка готувалася до свого чергового походу за золотом. Він бажав сказати хлопцям кілька теплих слів. Але, коли тренер Карлос Алберто Паррейра почув, хто хоче виступити перед футболістами, то віддав наказ охороні: «Ви, що не знаєте, хто він такий? В нього погане око. Якщо ми впустимо його на базу, то нам не бачити чемпіонства, як своїх вух. Він приносить нещастя». Чоловіка звали Моасір Барбоза.

Бразилія вважалася одним з двох головних фаворитів чемпіонату світу 1950 року. Букмекери думали, що тільки родоначальникам до снаги здолати селесао. Господарі підійшли до четвертого мундіалю в чудовій формі. За рік до турніру бразильці зрештою здобули південноамериканську корону. І зробили це у фантастичному стилі. Щоправда, й у цій ідеальній виставі був один тривожний дзвіночок, на який бразильці не звернули уваги. Селесао демонстрували захмарний рівень футболу аж до останнього матчу, в якому вони несподівано спіткнулися. Так, в перших 6 іграх Копа Америка 1949 Бразилія не втратила жодного очка. Різниця забитих та пропущених м’ячів виглядала ще більш вражаюче: 38-5. В останньому матчі з Парагваєм бразильцям було достатньо нічиєї. В першому таймі кудесники навіть перевиконали план, забивши один та втримавши свої ворота на замку. Але в другому таймі селесао так і не змогли посунути парагвайський автобус. А, натомість, гуарані залишили два автографи в воротах Барбози. (Це вам нічого не нагадує?). Добре, що в бразильців був відрив, який гарантував їм матч-реванш. В ньому селесао розібрали на запчастини парагвайський автобус – 7:0.

Бразильці як ніколи ретельно готувалися до чемпіонату світу. Вони хотіли виключити будь-яку випадковість. Футболісти мусили подарувати свято 52 мільйонам бразильців. Господарям навіть вдалося неможливе. На деякий час каріока та пауліста розкурили люльку миру. Чого тільки не зробиш заради великої мети? Вперше в історії всі бразильські футбольні діаманти сяяли в національній короні.          

На цілих три місяці футболістів загнали на збори, оточивши їх величезним персоналом з лікарів, масажистів, фізіотерапевтів та численної армії чиновників. В штаті останніх був один чоловік, який виконував специфічні функції. Він не зводив очей з футболістів, щоб вони «випадково» не відлучилися в бар чи бордель. Бразильська конфедерація не пошкодувала на підготовку своїх гравців аж 50 000 доларів. На жаль, більшість зелені з’їла численна армія чиновників. Головним козирем тодішніх селесао була феноменальна атака. П’ятірку смерті сформували Фріаса, Адемір, Зізінью, Жаїр та Шико. Південноамериканські захисники, яких неодноразово множили на нуль бразильські форварди, прекрасно розуміли, що з ними жарти погані. А ось мексиканцям ці імена абсолютно нічого не говорили. Вони не ставили перед собою жодних серйозних завдань, а поставились до поїздки на мундіаль, як до своєрідної міні-відпустки. Як зазначали очевидці, більшість часу між іграми мексиканці «тренувалися» в місцевих наливайках.

На першому матчі господарів на чемпіонаті світу 1950 року організатори небезпідставно сподівалися на аншлаг. Проте не так сталося, як гадалося. За те, що на лавах «Маракани» у дебютному матчі селесао зяяли чималенькі прогалини, організатори мають «подякувати» в першу чергу собі. На грі зібралося б набагато більше вболівальників, аніж «сміхотворні» 82 000 глядачів, якщо б не типова бразильська відповідальність. Коли робітники встигли на прапорці здати «Маракану» (до речі, недобудовану як слід – останню трибуну вродили аж в 1967 році), вони чомусь забули забрати гігантські допоміжні будівельні конструкції та гори сміття. Через ці перешкоди дороги Ріо перетворилося на один суцільний корок. Відтак чимало фанатів не встигли вчасно дістатися «Маракани». Добре, хоч футболісти не підвели. Перший млинець для бразильців виявився з маком – мексиканці отримали своїх 4 м’ячі та пішли заливати горе в численні бари Ріо.

А ось в наступному матчі селесао ледь не спіймали облизня. Для того, щоб не залишати пауліста без найсмачнішого шматка футбольного пирога, їх вирішили потішити матчем рідної збірної. Керівництво Конфедерації мусило піти на поступки впливовим людям з Сан-Паулу, адже, якщо б селесао так і не зіграли жодного матчу в цьому місті, то в будь-який момент пауліста знову могли розпочати свою громадянську війну з каріока, а після цього про перемогу на чемпіонаті світу довелося б забути. Тренер Флавіо Коста теж все прекрасно розумів. Він хотів замилити очі торсиді Сан-Паулу та змусити її повірити, що обличчя збірної визначають пауліста, а не каріока. Тому Коста дав відпочити кільком своїм лідерам, зробивши ставку на гравців з клубів Сан-Паулу. Цей експеримент міг закінчитися фіаско. Бразильські форварди ледь не обламали зуби об швейцарський замок тренера Карла Раппана. Селесао з великими труднощами двічі пробили Штубера, але Фраттон відплатив їм тією ж монетою. На останніх секундах той же Фраттон міг ховати кудесників. Проте від хет-трику його відділили кілька сантиметрів. Після матчу Коста не висловлював жодного занепокоєння грою своєї команди. Мовляв, ми сьогодні виступали експериментальним складом, а основою ми б знищили швейцарців. Однак з ним не погодився найбільш уважний глядач, який цього дня не полінувався приїхати в Сан-Паулу.

Тренер збірної Уругваю Хуан Лопес за 90 хвилин гри списав цілий блокнот. Гра Бразилії дала йому хорошу їжу для роздумів. Головний висновок, який він зробив під час перегляду матчу: «Не такий страшний бразильський чорт, як його малюють». У вирішальному матчі за вихід в фінальну пульку (згідно з регламентом, лише переможець групи продовжував боротьбу за титул) селесао без надзусиль перемогли Югославію. Перші два гри фінальної стадії ні в кого не залишили сумнівів, яка команда є найсильнішою в світі. Бразильці знищили Швецію 7:1. А після цього розім’ялися на іспанських кішках 6:1. Журналіст Кіcker Фрідеберт Беккер не шкодував компліментів на адресу бразильських кудесників: «В матчах з Тре Крунур та Фурією Рохою ми побачили справжнього чемпіона, який грає в футбол мрії». Лише одна команда сумнівалася в тому, що селесао візьмуть Золоту Ніку. Збірна Уругваю не боялася нікого, а тим більше бразильців, яких чудово знала та неодноразово перемагала.

Бразильці чомусь забули, що для того, щоб стати чемпіонами світу, їм ще потрібно здобути мінімум нічию в матчі з Уругваєм. А Селесте була зовсім не така проста, як думали селесао.  Гру Уругваю в атаці визначало тріо, від якого не відмовився б і Флавіо Коста. Хуан Альберто Скьяффіно, Алсідес Гіджа та незламний Обдуліу Варела на прізвисько «Чорний вождь». Всі вони виступали за Пеньяроль, а тому розуміли одне одного з півслова. Саме ця трійця й поховає селесао на «Маракані». Коли деякі з бразильських футбольних експертів натякали на вбивчу статистику уругвайського тріо – Пеньяроль в середньому забивав 4,5 голи за гру, то тисячі оптимістів лише сміялися. Та ми ж знищили їх на останньому Копа Америка з рахунком 5:1, а на «Маракані» ми здатні забити їм ще більше. Коли обережні експерти нагадували, що на КА Уругвай привіз навіть не другу, а третю команду, то їх ніхто не хотів чути. Бразилії варто було поставитися до свого суперника набагато серйозніше. Так, в травні 1950 року в рамках Кубка Ріо-Бранко Селесте здолала селесао 4:3. А ще дві гри незадовго до мундіалю закінчилися перемогами бразильців, але мінімальними. І кудесники виривали їх буквально на зубах. Легка прогулянка в попередніх 5 матчах зіграла з господарями турніру кепський жарт. Дивлячись на муки Селесте в іграх зі шведами та іспанцями, бразильці подумали, що обіграють історичних суперників однією лівою.

Вже на самому початку першого групового турніру уругвайцям дуже пощастило. Через самовідвід французів та португальців змагання в групі D нагадували фарс. Уругвайці відвантажили 8 м’ячів болівійцям та вийшли в фінальну пульку. Згодом зекономлені сили стануть одним з вирішальних факторів дивовижної перемоги Селесте на «Маракані». Перший матч фінальної групи ледь не викреслив Уругвай з претендентів на титул. До 72-ї хвилини Фурія Роха провадила з рахунком 2:1. І тут слово взяв Варела. Його фантастичний постріл застав Рамальєтса зненацька. Тепер для того, щоб мати шанси на чемпіонство в грі зі шведами, уругвайців влаштовувала лише перемога. Проте до останньої п’ятнадцятихвилинки Селесте знову горіла з рахунком 1:2. Аж тут на перший план вийшов Оскар Мігес, який не просто відновив статус-кво, а й подарував своїй команді перемогу. Тепер уругвайці залишалися ковалями свого щастя – для того, щоб стати чемпіонами, їм потрібно було «просто» здолати бразильців. Ніхто не вірив в перемогу Селесте, за виключенням 10 уругвайських воїнів та їхнього вождя Варели. Флавіо Коста і Ко, дізнавшись про результати матчів суперника в фінальній пульці, мали б зрозуміти головне – Уругвай завжди бореться до кінця. А тому в вирішальному матчі селесао зможуть взяти титул лише тоді, коли гратимуть на всі 100. Коли Варела почув про те, що бразильці вже святкують перемогу, то лише посміхнувся: «Тільки через мій труп».

Півзахисник Зізінью розповідав: «Напередодні матчу з Уругваєм я підписав більше двох тисяч автографів зі словами «Бразилія – чемпіон світу». Тренер Флавіо Коста додає: «Вболівальники, преса, чиновники думали, що ми вже чемпіони світу. На жаль, футболісти і я теж повірили в це. Таке самонавіювання стало головною причиною нашої смерті. Доля жорстоко посміялася над нами». Перед вирішальною грою вийшов спецвипуск газети «О Мундо» з фотографіями збірної Бразилії на першій шпальті та величезною шапкою «Це чемпіони світу». Цю газету називають одним з головних чинників перемоги Уругваю. Зранку 16 липня 1950 року Варела вийшов з готелю, і раптом йому в око впав напис: «Це чемпіони світу». Вождь купив 20 газет та приклеїв їх до пісуарів в готельних номерах. Потім він закликав партнерів сходити в туалет та привітати нових чемпіонів світу.

Перед вирішальним матчем керівники уругвайської делегації зустрілися з вожаками команди – Варелою, Масполі та Гамбеттою. Вони звернулися до лідерів Селесте з незвичним проханням: «Ви вже й так стрибнули вище голови. Не зривайтеся на грубощі, адже проти бразильського лома й так не має прийому. Вони непереможні, і з цим нічого не вдієш. Не буде нічого страшного, якщо ви програєте в 3 чи 4 м’ячі. Адже шведи й іспанці пропустили ще більше». Обдуліо відповів: «Ми самі не можемо приймати таке рішення. Ми мусимо порадитись з командою». Коли уругвайці йшли тунелем, який вів на поле «Маракани», Варела  наказав їм зупинитися. «Вчора чиновники попросили нас, щоб ми здалися без бою. Ви дійсно хочете віддати бразильцям титул, чи будемо битися до останньої краплини крові?». «Ми будемо битися», – проревіли 10 горлянок. Потім Варела промовив легендарну фразу: «Забудьте все, що було до цього. На полі нас буде 11 на 11, і вони такі самі люди, як і ми. Перемога або смерть». «Перемога або смерть», –  відповіло йому багатоголосе ехо.

На ключову гру чемпіонату світу 1950 року продали майже 174 тисячі квитків, а якщо врахувати тих, хто мав персональні запрошення, і зайців, то свідками історичного тріумфу Бразилії мали стати 200 000 глядачів. Для того, щоб якось вгамувати це людське море, залучили більше 5 000 поліцейських, підкріплених військовими. Організатори мали сумний досвід матчу з Іспанією, коли внаслідок тисняви загинуло двоє людей, а 260 отримали серйозні травми. Полісмени ретельно перевіряли вболівальників на наявність заборонених феєрверків, петард, ракетниць. Але, хіба перевіриш 200 000 людей. Також організатори заборонили продаж апельсинів та напоїв в скляній тарі неподалік від «Маракани». Бразильський пролетаріат часто використовував цю зброю в боротьбі з упередженим, на їхню думку, суддівством. Нереальність поставленого перед поліцією завдання організатори зрозуміли, коли збірна  Бразилії вийшла на газон «Маракани». Стадіон ледь не вибухнув – тисячі феєрверків, петард та ракет сколихнули небо над Ріо-де-Жанейро. А конфетті дощем накрило 200-тисячний натовп. Торсида постійно вигукувала: «Бразилія! Бразилія! Бразилія!».

Після того, як пролунали гімни, з останнім напутнім словом до своїх солдат звернувся генерал та префект Ріо Анжело де Мораїс: «Бразильці, я вітаю вас як чемпіонів світу. Вас, футболістів, через кілька годин будуть вітати мільйони співвітчизників. Вас, які не мають рівних в усьому світі. Вас, які перемогли всіх конкурентів. А я вже зараз хочу привітати вас –  справжніх чемпіонів світу». Як показав час, генерал зробив помилку властиву багатьом військовим, – він зарано почав ділити шкуру невбитого ведмедя. Анжело забув, що уругвайці ніколи не здаються.

Спочатку бразильська вистава йшла згідно зі сценарієм. За перші три хвилини Адемір та Жаїр могли відкривати рахунок, але так й не змогли пробити уругвайського голкіпера Роке Масполі. Селесао продовжували гнути свою лінію, але м’яч вперто не бажав залітати в ворота. Це ще більше заводило 200-тисячний натовп, який гнав бразильців вперед. На 38-й хвилині уругвайці могли перевернути хід матчу з ніг на голову. М’яч після удару Мігеса ледь не затріпотів за спиною Барбози. «Слава Богу, що тоді Оскар не влучив. Ми забили наші голи в потрібний момент. Якщо б ми взяли перший тайм, то в перерві бразильці мали б час, щоб заспокоїтись, змінити тактику та не зважати на натовп. І я думаю, що в другому таймі у нас не було б жодного шансу», – розповідав Масполі. Один з ключових епізодів гри, на який тоді ніхто не звернув увагу, трапився на 28-й хвилині. Коли Гіджда втікав від бразильського захисника Бігоде, той штовхнув уругвайця в спину. Варела ніколи не пробачав суперникам грубої гри. Він помчав до Бігоде та трішки прихопив його за вухо. Тепер бразилець зрозумів, що він не зможе безкарно полювати на Гіджа. Він явно не хотів бути схожим на ван Гога, а тому виглядав дещо переляканим. Цей страх помітив Варела і стиснув власну футболку, святкуючи в такий спосіб свою невеличку перемогу.

Про те, наскільки сильно домінувала Бразилія в першому таймі, свідчить наступна статистика. Селесао мали аж 17 непоганих моментів для того, щоб забити, а в уругвайців, крім удару Мігеса, немає що згадати. Однак Селесте за підсумками перших 45 хвилин могла записати собі в актив одне важливе досягнення. Це був перший тайм на турнірі, в якому бразильці так і не спромоглися забити. «Уругвайці в першій половині гри майже не переходили свою половину поля. Складалося враження, що їх влаштовує нічия. Тоді я не сумнівався, що в другій 45-хвилинці ми їх дотиснемо. Але вони поховали нас двома вбивчими контратаками, якими навіть не пахло в першому таймі», – згадував Флавіо Коста.

Вже на 78-й секунді після поновлення гри Фріасі вдалося зняти закляття з воріт Масполі.

Цей гол змусив 52 мільйони бразильців повірити, що селесао тепер свого точно не випустять. «На цьому мундіалі наші фанати звикли, що ми перемагали без великих зусиль. Торсида думала, що цей м’яч стане для нас початком ще однієї великої перемоги. Натомість, він став початком кінця. Гол Фріаси мав заспокоїти нас, але він дав протилежний ефект, оскільки фанати та й ми разом з ними почали святкувати перемогу, до якої насправді ще було дуже далеко», –  розповідав Флавіо Коста. Кажуть, що один в полі не воїн. Брехня. Якщо б у складі уругвайців в той день не було Обдуліо Варели, вони б нізащо не перемогли. Лише одна людина з 200 000 людей, які забили цього дня вщерть «Маракану», вірила в тріумф андердога. На щастя для Селесте, вона знаходилася на полі. Після того, як бразильці забили, капітан Селесте взяв м’яч в руки та пішов з ним до судді Рідера, доводячи йому, що він не мав зараховувати гол Фріаси через офсайд. «Варела кричав на рефері, на бокових, на бразильців та найбільше на нас. «Ми мусимо повернутися в гру. Сьогодні ми маємо перемогти, або ж помремо намагаючись це зробити»». Ми не могли ослухатися наказу нашого Чорного вождя», – згадував Гіджа. Варела виявився тонким психологом, він взяв тайм-аут не лише для того, щоб налаштувати партнерів на боротьбу, а й для того, щоб загасити атакуючий запал бразильців. «Я чудово бачив, що гол Фріаси був абсолютно чистим, просто ми потребували невеличкої паузи, і ми її отримали. Також я із задоволенням відзначив, що деяких бразильців вона вивела з рівноваги. Вони навіть намагалися вдарити мене, але я на це не зважав. Головне, що  я добився мети. Встановивши м’яч в центрі поля. Я наказав: Вперед!», – розповідав вождь про той історичний матч.

Віктор Андраде згадав ще одну історичну репліку Варели під час тієї легендарної паузи: «Нехай трибуни кричать. Якщо ми все зробимо як слід, то через декілька хвилин перетворимо «Маракану» на величезне кладовище, де буде чутно лише наші голоси. Пішли. Здобудемо цю бісову перемогу!». Через 19 хвилин уругвайці відновили паритет. Гіджа вкотре пошив в дурні Бігоде та віддав ідеальний пас на Скьяффіно, який розстріляв ворота Барбози.

«Стадіон завмер. Тепер я знав напевно, що бразильці бояться програти. Це ще більше надихнуло нас на боротьбу», – розповідав Масполі. Попри те, що бразильців влаштовувала нічия, вони продовжували шукати своє щастя біля уругвайських воріт. Можливо, якщо б селесао спробували припаркувати біля власних воріт автобус, то вони б зберегли потрібний результат. Але в ті часи бразильці просто не вміли грати по-іншому. Гол Скьяффіно став тією самою зайвою соломинкою, яка часто може зламати хребта верблюду. Після 66-ї хвилини з бразильських атак зникла повітряність. Їм бракувало креативу та душі. Вони атакували ворота Масполі наче не за своєю волею. Чорний вождь Варела добився неможливого, він перетворив безжальних бразильських левів на нешкідливих кошеняток. Деякі історики селесао писали про те, що тут не обійшлося без магії. Наче Чорному вождю Обдуліо допомагали давні боги його племені, які й змусили бразильців танцювати під дудку уругвайського щуролова. Насправді, причина дивної метаморфози, яка трапилася з господарями після голу Скьяффіно, виявилася набагато банальнішою – селесао просто боялися програти. «Чесно кажучи нас зламав не другий, а перший гол», – констатував Коста.

На 79-й хвилині трапилося неминуче. «Я розправився з Бігоде та вийшов на оперативний простір. Краєм ока  я побачив Скьяффіно, який думав, що ми знову повторимо нашу першу гольову комбінацію. Так само вважав і Барбоза, який приготувався перехопити мій пас, але він не врахував, що залишив відкритим ближній кут. Мене не потрібно було просити двічі. Саме так я забив той історичний гол. На стадіоні запанувала мертва тиша. Лише трьом людям одним рухом вдалося змусити замовкнути 200 000 людей на «Маракані»: Френку Сінатрі, Папі Івану Павлу ІІ та мені», – гордо зазначав Гіджа.

Бразильці відчайдушно поперли вперед, але уругвайці стояли на смерть. Звичайно, навіть граючи на 101 відсоток, не можна було помножити на нуль магічну атаку селесао. Проте на останньому рубежі обороні Селесте стояв Масполі, об якого розбивалися хвилі бразильських атак. В цьому матчі Роке повністю виправдав своє прізвисько (Його називали «Скеля» від іспанського «Рока» – скеля). Інколи на допомогу уругвайцям приходив газон «Маракани». «Тоді, у 1950 році її так і не встигли добудувати, як слід. Поле засипали теж нашвидкуруч. Ми могли лише мріяти про справжній англійський газон. Хтозна, можливо, якби не наше традиційне нехлюйство, ми б тоді змогли стати чемпіонами. А мені б не довелося до кінця життя нести свій хрест. Так, після вирішального матчу Адемір говорив, що він би 100-відсотково відновив статус-кво, якщо б не горбики в штрафному майданчику. За 5 хвилин до кінця матчу Зізінью видав йому ідеальний пас, прямо під праву ногу. Адемір забивав в таких епізодах 99 разів зі 100. На жаль, в той чорний день він таки не влучив. Адемір пояснював, що м’яч після передачі Зізінью відскочив не так як слід через горбик, й він не зміг відправити круглого в сітку воріт», – побивався Барбоза.

Один з найдраматичніших епізодів матчу трапився на 90-й хвилині. «Маракана» досить швидко повернула дар мови та гнала свою збірну вперед. Збірна Бразилії взяла в залізні лещата уругвайський штрафний майданчик. Після одного з єдиноборств м’яч полетів в той квадрат поля, де на нього вже чекали аж троє бразильців, і там не було жодного уругвайця. В гравців Селесте зупинилося серце, аж раптом, наче чорт з табакерки, вискочив Гамбетта та перервав політ круглого, вхопивши його обома руками. З Андраде ледь не трапився удар: «Що ти накоїв, Мавпо?» (таке миле прізвисько носив Гамбетта). «Дурень, вже пролунав фінальний свисток. Ми перемогли». Гамбетта був одним з небагатьох, хто почув свисток Рідера.

Після цього на стадіоні запанувала гнітюча тиша, яку невдовзі прорізав істеричний крик. «Ні! Ми не могли програти! Це все нам наснилося!». Але скільки бразильські фанати себе не щипали, вони все не прокидалися. Це був не сон, а жахлива реальність. Хоча бразильці хотіли якомога швидше сховатися в підтрибунних приміщеннях, їхні ноги не слухались. Селесао з похнюпленими головами йшли з поля, наче вони були не одними з найшвидших гравців світу, а старими дідуганами. Ця поразка коштувала багатьом футболістам селесао кількох років життя. А для деяких бразильських вболівальників дана катастрофа мала ще фатальніші наслідки. Так за повідомленням газет, на трибунах виявили 4 трупи вболівальників, які померли невдовзі після фінального свистка. І це не рахуючи шістьох, яких госпіталізували у важкому стані. Близько 200 вболівальникам ескулапи оперативно надали першу допомогу. На додачу країною прокотилася хвиля самогубств.

Уругвайці теж прекрасно розуміли, що вони опинилися на похороні, а не на весіллі, а тому не хотіли гучно святкувати перемогу. «Я плакав більше, ніж бразильці. Мені було дуже неприємно бачити, як вони страждають. Я не міг дочекатися, коли нам зрештою вручать трофей, зовсім не тому, що хотів потримати його в руках. Нам всім хотілося якомога швидше опинитися в роздягальні, щоб не бачити страждання бразильців», – стверджував Скьяффіно.

«Я покинув свою почесну ложу десь за 12 хвилин до кінця. Я просто хотів вручити Золоту Ніку одразу після фінального свистка, оскільки не хотів змушувати бразильців чекати. Коли я йшов по тунелю, то зрозумів, що щось трапилось. Я спочатку подумав, що втратив слух. Вийшовши на поверхню, ще не бачивши поля, я запитав в перших зустрічних, що трапилось? Вони тримали рот на замку. І ось я побачив Барбозу, який безсило розпластався на землі, а в сітці його воріт лежав м’яч. Після фінального свистка організатори забули про святкування, гімни, урочисті промови. Їх можна було зрозуміти. Я стояв з кубком, а мене зі всіх боків тиснув натовп. Я почував себе дуже самотнім. Зненацька я побачив Варелу, якому поспіхом передав трофей. Я просто потиснув йому руку, всі урочисті слова вилетіли з моєї голови», – розповідав Жуль Ріме про найменш помпезну церемонію нагородження переможця чемпіонату світу.

«Я ніколи не бачив настільки сумних людей, як бразильці після тієї поразки. Нам навіть було не по собі за те, що ми змусили їх носити цей траур. Ми не могли дивитися на цих людей, які ридали гіркими сльозами. Піднявши очі на трибуни, ми почувалися нещасними. Але це футбол, інколи ти виграєш, а інколи – програєш. Хоча, чесно кажучи, нам було дуже приємно, що ми змогли втерти носа бразильцям, які «виграли» матч ще до його початку. Вони вважали, що перемога вже в них в кишені, залишалося лише одне питання, з яким рахунком вони нас обіграють. Ми їм показали, що ніколи не можна недооцінювати свого суперника. Наскільки для нас був важливим Варела? Його значення важко переоцінити. Він виконував функції не лише футболіста, а й граючого тренера. Варела завжди знав, що потрібно робити  в даний момент. Коли ми вже готові були опустити руки, Обдуліо не дав нам цього зробити. Без нього ми б ніколи не перемогли», – розповідав журналістам Гіджа.

Варела вирішив відсвяткувати перемогу в найближчому від готелю барі. Коли він переступив поріг цього закладу, то побачив кілька десятків бразильців, які запивали своє горе. Раптом хтось з фанатів його впізнав. «Дивіться це ж наш кат – Варела». Обдуліо подумав, що зараз йому добряче дістанеться. Однак він помилився. «Сідай, випий з нами. Ти просто робив свою роботу. Шкода, що сьогодні в нас не було свого Варели». Обдуліо згодом зізнавався: «Ви, мабуть, не повірите, але я не люблю брехати. Якщо б я знав, якого болю завдасть бразильцям ця поразка, то я б краще програв той матч».

Пауло Педрігао в своїй книзі «Анатомія однієї поразки» пише: «Це фіаско мало величезний вплив на всю націю. Ми почали сумніватися в тому, що в нас є майбутнє, але ще гіршим стало те, що бразильці вперше ставили собі питання: «А, можливо, футбол – це зовсім не наше, і ми ніколи так і не станемо чемпіонами світу»». Бразильці швидко знайшли цапа-відбувайла. Ним став голкіпер Моасір Барбоза. «Після фінального свистка я подумав, що сьогодні найгірший день в моєму житті. Як показав час, я помилився, це були лише квіточки. Починаючи з 16 липня 1950 року я потрапив в чорну смугу, яка, мабуть, закінчиться лише з моєю смертю. Відтоді ні про яку кар’єру вже навіть не було мови. Всі ті матчі я не грав, а догравав», – бідкався Барбоза.

В 1963 році під час косметичного ремонту на «Маракані» керівництво стадіону вирішило допомогти голкіперу поховати внутрішніх демонів. Воротарю урочисто вручили ті самі ворота, в які він пропустив сумнозвісний гол від Гіджиа. Голкіпер подякував начальству за такий чудовий подарунок та зібрав на невеличкий пікнік друзів та сусідів. На жаль, багато хто з них так і не прийшов. Вони вважали, що Моасір приносить нещастя. Проте Барбозу не дуже розчарувало те, що на пікнік прийшла лише жменька людей. Він радів, що в нього ще залишились друзі. Та й поїдаючи шашлик, підсмажений на штангах з «Маракани», Моасір сподівався, що нарешті зняв те кляте прокляття.

Але, на жаль, демони не хотіли давати спокій воротарю. В 1970 році Барбоза зайшов у хлібний магазин та почув, як жіночка похилого віку сказала своєму маленькому синові: «Уважно подивись на цього дядька, сину. Він колись змусив ридати всю нашу країну».

Через 24 роки трапився сумнозвісний епізод з невдалими відвідинами тренувальної бази збірної. Преса не могла оминути своєю увагою цей випадок. Невдовзі про Барбозу знову заговорила вся країна. Моасіра зовсім не тішила така слава: «У нас в Бразилії немає смертної кари, і за найважчий злочин можна отримати тридцять років. А мене після голу Гіджиа схоже засудили до довічного ув’язнення. Мабуть, лише смерть стане для мене своєрідною амністією». 7 квітня 2000 року Моасір відбув свій термін – Бог помилував його та забрав до себе…

… 4 липня 1954 року непереможна збірна Угорщини вже подумки піднімала над головую Золоту Ніку. В мадярів не було жодного сумніву, що в фіналі вони здобуть перемогу. Угорці поставилися до вирішального матчу, як до легкої прогулянки. Та й хіба могло бути по-іншому, адже їхнім суперником була збірна ФРН, яку вони розтрощили в групі з рахунком 8:3. На жаль, мадяри забули відому аксіому: «Ніколи не можна недооцінювати німців»…

Далі буде…

Володимир Войтюк, Football.ua