Війна мурах і цикад

В фіналі чемпіонату світу 1930 року Аргентина грала дуже креативно та елегантно, однак технічна досконалість не змогла компенсувати ігнорування тактичних нюансів. Уругвайці нагадували мурах, а аргентинці цикад. І в фіналі проза Селесте перемогла поезію альбіселесте.

Джанні Брера, італійський журналіст та письменник.

30 липня 1930 року на футбольних гурманів чекала вишукана страва. В смертельному матчі за титул зійшлися дві кращих команди світу: Уругвай та Аргентина. У наш час фінальні матчі великих турнірів не вирізняються видовищністю, адже гравці в першу чергу думають не про те, як забити, а про те, як втримати свої ворота на замку. На щастя, колись все було по-іншому і вирішальний матч дебютного мундіалю став окрасою всього турніру. Вивіска Уругвай-Аргентина не могла нікого залишити байдужим. Гості для того, щоб забезпечити своїй команді максимальну підтримку у ворожому лігві, звернулися до господарів з проханням виділити їм 30 000 квитків. Після тривалого перетягування линви зійшлися на 20 000. Найбільш передбачливі фанати вирушили в подорож з Аргентини до Уругваю за три дні до початку матчу. Але таких виявилось зовсім небагато. Вранці 30 липня аргентинська армада кораблів стартувала в мандрівку за Золотою Нікою на інший берег Ла-Плати. Десятки тисяч вболівальників, яким був не по кишені такий вояж, проводжали свій десант вигуками: «Аргентина так! Уругвай ні!».

Футбольна лихоманка не оминула навіть начальника аргентинської пошти, котрий винайняв чималенький корабель, що доставив його з кількома десятками товаришів до Монтевідео. На жаль, не всі фанати змогли дістатися на матч вчасно. В 1588 році на допомогу Англії прийшов вітер, який розмітав кораблі Непереможної армади. А в 1930 аргентинці не дорахувалися багатьох тисяч вболівальників через ще одного незмінного союзника Великобританії – туман. Так, судно, на якому знаходилися 1800 прихильників альбіселесте, заблудилося в акваторії Ла-Плати та прибуло в Монтевідео лише після фінального свистка. Ще менші шанси досягнути мети були в тисяч «капітанів», які на своїх невеличких човнах вперше вирушали в настільки далеку мандрівку. Попри те, що 30 липня ніхто не оголошував вихідним днем, самі фанати його таким зробили. Тисячі працівників General Motors в Буенос-Айресі за декілька годин так і не спромоглися спустити з конвеєра бодай один Ford. Начальство проявило розважливість та замість того, щоб витягати батога, дало робітникам пряник, відпустивши додому, куди, звичайно, ніхто так і не дістався. Тисячі аргентинців взяли в облогу редакції газет, де стояли гучномовці, через які оперативно передавали коротенькі звіти про перебіг матчу. Разом з чорноробочими вболівали й аргентинські депутати, які цього дня відмінили своє засідання. Респектабельних джентльменів не хвилювало навіть сусідство з кольоровими. 30 липня їх турбувала лише перемога своєї збірної. Футбол вкотре довів, що може долати будь-які бар’єри – майнові, расові та релігійні.

Уругвайські фанати ні в чому не поступалися аргентинcьким. Тисячі вболівальників прибували до столиці країни  поїздами та літаками. Залізниці та авіалінії 30 липня працювали в поті чола. Їм довелося поставити на рейки всі наявні поїзди та випустити  в небо сотні літаків. На перший погляд, вулиці Монтевідео цього дня видавалися безлюдними, а всі магазини та офіси зачинилися. Однак на підходах до головної арени мундіалю життя вирувало. 30 липня всі дороги в Монтевідео вели на стадіон «Сентенаріо», який нагадував величезний мурашник. Хоча матч розпочинався о 14:15, вже з 8 ранку фанати почали заповнювати гігантську чашу стадіону. В числі перших вболівальників прибули 50 депутатів уругвайського парламенту. Поліція вживала безпрецедентних заходів безпеки, адже небезпідставно боялася, що на трибунах може спалахнути справжня війна. Очевидно, що у випадку перемоги Аргентини, уругвайські фанати могли влаштувати третій тайм.

Стражі порядку ретельно обшукували вболівальників. Поліція зібрала великий врожай револьверів і пістолетів (за різними даними від 1500 до 5000 стволів), ножів, кастетів, петард. Головний арбітр фіналу бельгієць Джон Лангенус згадував, що навіть йому при вході на стадіон довелося пройти ретельний огляд: «Поліцейські декілька хвилин порпалися в моїх чемоданах так, наче сподівалися знайти там вибухівку». 93 000  вболівальників із замиранням серця чекали стартового свистка арбітра. Ще сотні тисяч фанатів затопили прилеглу до «Сентенаріо» територію.

Попри те, що футболісти Уругваю та Аргентини пройшли вогонь, воду та мідні труби, вони теж не знаходили собі місця. Особливо непросто доводилося альбіселесте. Вболівальники господарів чудово розуміли, яка команда може вихопити з рук Селесте Золоту Ніку, а тому з дебютного матчу на мундіалі влаштували їм справжнє пекло. На свист та лайку під час ігор ніхто з аргентинців не звертав жодної уваги. Важче було з регулярними концертами уругвайських вболівальників під вікнами готелю, в якому зупинилися алібіселесте. А ось коли найбільш агресивні фанати розпочали артобстріл аргентинських номерів, їм стало зовсім не до сміху. Довелося викликати поліцію. Перед фіналом уругвайські фанати вирішили допомогти своїй команді у досить специфічний спосіб. Вони спробували вивести з гри найбільш небезпечного футболіста альбіселесте Луїса Монті, зустріч з яким на футбольному полі для багатьох опонентів часто закінчувалася переломом. Перед фіналом він отримав анонімне послання: «Якщо ти проігноруєш цього листа, то можеш розпрощатися зі своїм життям. До речі, як там здоров’я в твоєї дружини та дочок?». Монті ніколи не бракувало хоробрості, але життя рідних – зовсім інша справа. Тому Луїс відмовився грати в фіналі.

Тренерському штабу довелося добряче поламати голову над тим, ким замінити Луїса. Адже Зумельзу, який міг зіграти на позиції Монті, знаходився в лазареті. Зрештою, вибір впав на Альберто Чивідіні, який мав на своєму рахунку лише три гри за альбіселесте. Наставники Аргентини розуміли, що новачку не під силу замінити одного з лідерів команди, а тому вирішили підтягнути важку артилерію. Тоді вони зателефонували в           Сан-Лоренсо, за який виступав Бик та попросили їх спробувати переконати Луїса змінити свою думку. Зрештою, Монті в день матчу повідомив, що готовий зіграти в фіналі. Насправді, Луїса змусили вийти на поле у вирішальному матчі. Він зізнавався, що віддав би все золото світу аби цього дня опинитися якомога далі від «Сентенаріо»: «Я дуже боявся. Мені не виходили з голови дружина та доньки. Під час матчу я навіть не розумів, що зараз граю в футбол. Перед фіналом я постійно плакав та трясся від страху в роздягальні. Природно, що на газоні «Сентенаріо» в фіналі вболівальники побачили не звичного Бика, а невинну овечку. Я був власною тінню. Мені дуже прикро, що я підвів партнерів, адже ми весь матч грали в меншості. Я впевнений, що з Чивідіні ми б взяли титул», – розповідав Монті.

На цьому аргентинські проблеми не закінчились. Під великим питанням була участь в фіналі форварда Франсіско Варальо, який несподівано для всіх, став одним з найважливіших елементів аргентинської п’ятірки смерті, яка знищувала всіх суперників на шляху до титулу. «Для мене поїздка на чемпіонат світ нагадувала казку. Я їхав в Уругвай в статусі туриста, адже мені було лише 20 та до мундіалю я зіграв лише один матч за збірну. Я розумів, що мені наразі далеко до футболістів рівня Монті, Феррейри, Стабіле. Але напередодні дебютної гри з Францією мене покликав Феррейра та сказав, що я вийду в основі. Наш капітан дав мені такі настанови: «Грай так, як ти граєш за свій клуб, на полі ти можеш робити все, що завгодно. Тільки головне, щоб це приносило результат». Ви, мабуть, здивуєтесь, чому вказівки на гру мені давав Феррейра, а не тренер. Проте в цьому немає нічого дивного, адже в ті часи наставники не дуже заморочувалися тактикою. До того ж, в альбіселесте на чемпіонаті світу 1930 року стартовий склад на матч, визначали лідери команди, а не тренери», – розповідав Варальо.

Франсіско травмувався в матчі групового етапу з чилійцями, який більше нагадував змішані єдиноборства. Як наслідок, півфінал проти США Варальо дивився з трибун. Але півфінал це зовсім не фінал. В матчі за титул 20-річний хлопець хотів зіграти за будь-яку ціну. «Ескулапи мені говорили, що я не маю жодного шансу вийти на поле в грі проти Уругваю, проте я нізащо не хотів упускати нагоду втерти носа цим клятим уругвайцям. В ті часи ігри з якоюсь Бразилією для нас не мали жодного значення. Справжніми дербі Південної Америки в 1920-30-х роках були битви між Аргентиною та Уругваєм. Вранці 30 липня після спроби зробити розминку в якомусь курнику неподалік від нашого готелю я ледь не підстрибував від щастя. Коліно мене практично не турбувало. Я розповів нашим лідерам, що готовий грати в фіналі. Вони дали своє добро. Щоправда, нашому тренеру не дуже сподобалось те, що я рвуся зіграти в фіналі. «А якщо в тебе трапиться рецидив? Тоді ми гратимемо в меншості! А з Уругваєм це нічим добрим для нас не закінчиться». Однак я відмахнувся від нього. З його думкою ніхто не рахувався. Я навіть не пам’ятаю як звали нашого наставника. Хоча, чесно кажучи, все трапилося, як він і попереджав. Моя травма в фіналі стала одним з тих факторів, які схилили шальки терезів на користь Селесте», – згадував Варальо в одному з інтерв’ю.

Тренером, чиє ім’я забув Варальо, був Франсіско Оласар. Допомагав йому Хуан Хосе Трамутола. До речі, в плані тактики наставники альбіселесте теж не були повними невігласами. Згідно однієї з багатьох байок про перший мундіаль, Оласар креслив схему на фінальний матч на вологому бетоні в аргентинській роздягальні (на новенькому «Сентенаріо» продовжувались будівельні роботи, оскільки латиноамериканці завжди все роблять в останній момент). Бажаючи краще налаштувати своїх бійців на вирішальний поєдинок, Оласар прочитав кілька телеграм від аргентинських вболівальників. Однак теплі слова не дуже допомогли альбіселесте, а, за словами Варальо, вони мали протилежний ефект. «Ці телеграми дуже нас розчулили, в багатьох з гравців стояли сльози на очах, які заважали нам сконцентруватися на матчі».

Не допоміг і ВІП-вболівальник – король танго Карлос Гардель, який заспівав один зі своїх хітів та побажав команді перемоги. Фантастичний голос креольського дрозда не подіяв на аргентинців. Деякі старожили згадали, що прихід Гарделя не віщує команді нічого доброго, адже він вже зичив команді перемоги перед фіналом Олімпіади 1928 проти того ж Уругваю. І тоді альбіселесте покинули поле на щиті. Уругвайці, які досі намагаються довести, що Карлос – їх співвітчизник, а ніякий не аргентинець, стверджують, що ці факти доводять те, що він насправді в фіналах вболівав за Селесте. І коли бажав «перемоги нашій команді», то мав на увазі зовсім не срібну країну, а свою справжню батьківщину. Аргентинці з’явилися на газоні «Сентенаріо» лише за кілька хвилин до стартового свистка. Вони хотіли максимально відтягнути зустріч з фанатами Селесте, які, м’яко кажучи, недолюблювали альбіселесте. Набагато гіршим для команди срібної країни став той факт, що її охопив страх. За словами Варальо, лише він, Стабіле, Пеусельє та Суарес не тремтіли перед трибунами «Сентенаріо».

Напередодні фіналу в уругвайському царстві теж було далеко не все гаразд. За день до вирішального матчу захворів один з кращих форвардів Селесте Хуан Ансельмо, голи якого в півфіналі з югославами перевернули хід поєдинку. Недоброзичливці стверджували, що Ансельмо «захворів» на запалення хитрощів. Вони звинувачували Хуана в тому, що уругвайський матадор просто злякався зустрічі з Биком-Монті. Тому тренеру Альберто Суппічі довелося зробити ставку на Кастро, який не боявся й самого чорта. У 13-річному віці Ектор, допомагаючи татові, не впорався з електропилою та залишився без кисті правої руки. Проте це не зупинило Кастро від мрії стати футболістом. Він говорив: «Я ж не воротар, а тому відсутність частини руки – не проблема». Аргентинські фанати не відставали від уругвайських та спробували вивести з гри Кастро. 29 липня в номері Ектора пролунав телефонний дзвінок: «Сеньйор, зробіть так, щоб Уругвай завтра не виграв, і Ви станете багатшими на 50 тисяч песо. Якщо ж Ви відхилите цю щедру пропозицію, то Ви більше не побачите схід сонця». Спочатку Ектор ніяк не міг склепити повік, думаючи: грати чи не грати. Проте зранку встав з твердою рішучістю помститися сусідам за ці погрози. Краще б аргентинці не будили лихо, адже Кастро зіграв кращий матч в своєму житті. Можливо, уругвайський Герцен продовжував би спати, якби не той зловісний дзвінок.

Перед стартовим свистком арбітру Лангенусу довелося вирішити непросте питання: чиїм м’ячем грати – уругвайським чи аргентинським. Бельгієць прийняв рішення, достойне Cоломона: в першому таймі футболісти ганяли полем аргентинську сферу, а в другому – уругвайську (за іншою версією Лангенус провів жеребкування, в якому Фортуна посміхнулася гостям). Вже на 12-й хвилині Дорадо довів трибуни до божевілля. Вбивчий постріл Скароне заблокував Патерностер, але м’яч відскочив до Кастро, той в один дотик віддав на Пабло, який й впакував м’яча в сітку воріт Ботассо. Щоправда, швидкий гол зашкодив Селесте, яка зарано повірила в перемогу. Цим миттєво скористалися аргентинці. Альбіселесте забули про страх та взяли гру під свій контроль. З аргентинського оркестру випадав лише Луїс Монті. «Він просто стояв в центрі поля. Видавалося, що він просто не розумів, де знаходиться. Монті зовсім не нагадував того чудового диригента, якого ми бачили в сотнях зіграних ним матчів», – розчаровано відзначав El Grafico. Незважаючи на те, що на полі 30 липня була лише тінь Монті, він допоміг команді відновити статус-кво. Після стінки з Луїсом, Еварісто віддав пас на Феррейру, який знайшов в штрафній уругвайців Пеусельє. Карлос поцілив в дальній кут воріт Бальєстероса, що лише безсило дивився, як сфера затріпотіла в сітці.

На 37-й хвилині біда для уругвайців прийшла звідти, звідки вони не чекали. Селесте підвів маршал Насассі. Коли тодішні аналітики говорили про те чого крім Фортуни бракує аргентинцям для великих титулів, вони завжди відзначали відсутність лідера на кшталт Хосе. Розповідаючи про непрохідність Насассі, уругвайські вболівальники жартували: «Знаєте, чому в Хосе немає жодного рентгенівського знімку? Справа в тому, що навіть X-промені не можуть пройти Насассі». Сам вожак Селесте теж не вирізнявся красномовністю героїв Бастера Кітона: «Футбольне поле – це великий глечик, а штрафний майданчик – горло глечика. І я не дам нікому дістатися до нашого горла». Уругвайські журналісти часто замість синоніма до терміну «штрафний майданчик» вживали словосполучення «територія Насассі».

Проте в фіналі чемпіонату світу залізний капітан в першому таймі теж не міг впоратися з нервами. На 37-й хвилині Хосе махнув ногою повз м’яч, зробивши його легкою здобиччю Cтабіле, що запалив на табло «Сентенаріо» двійку. До кінця першого тайму уругвайці перебували в стані гроггі, аргентинці мали кілька моментів, щоб добити пораненого звіра, але змарнували їх. Свисток на перерву дав Селесте таку бажану паузу.

Незважаючи на перемогу в першому таймі, в аргентинській роздягальні панувала гнітюча атмосфера. В багатьох гравців альбіселесте кішки шкребли на душі. Так, захисник Хосе Делья Торре зазначив: «Звичайно, добре, що ми перемагаємо, але мені трішки страшно, коли подумаю, що зробить з нами цей стотисячний натовп, якщо ми залишимо їхніх улюбленців без чемпіонського титулу». Далі-більше. Наче з-під землі в роздягальні з’явився обідраний хлопчик, на кшталт тих, які працювали на Шерлока Холмса. Він запитав: «Хто тут Монті?» Луїс відгукнувся. Після цього хлопчина прокричав: «Один джентльмен просив передати, що він не спускає очей з твоїх рідних. І нагадує, що перемога може тобі дуже дорого обійтися». Вигукнувши ці слова, посильний зник так само раптово, як і з’явився. В уругвайській роздягальні не вгавав Насассі: «Ми повинні показати зовсім іншу гру в другому таймі. Ми не можемо підвести наш мільйонний народ!» З перших хвилин другої половини гри уругвайці взяли гру в свої ноги. Селесте показала старий-добрий Пазур Чарруа, яким вона розірвала павутину аргентинських комбінацій. Щоправда, в одному з епізодів ще за рахунку 2:1 альбіселесте могли завдати господарям нокаутуючого удару.

«Пам’ятаю, як в одній з контратак м’яч потрапив до мене. Я вгатив з усієї сили. М’яч летів точно в дев’ятку. Проте в останню мить відхилився та влучив в хрестовину. На кілька хвилин на стадіоні запанувала гнітюча тиша. Найгірше було не те, що я не використав стовідсоткової нагоди. Після цього удару моє коліно абсолютно розвалилося. Я намагався грати далі, шкутильгаючи. Я змістився на фланг, хоча, щиро кажучи, мав би зійти з поля. Але не забувайте, що тоді замінами і не пахло. Я хотів допомогти своїм партнерам, граючи з нелюдським болем. Через декілька хвилин матч, який так добре для нас складався, перетворився на пекло», – сумно згадував Варальо. На 57-й хвилині до «Сентенаріо» повернувся дар мови. Це Сеа відновив паритет в рахунку. Через 11 повних обертів секундної стрілки Маскероні відібрав м’яч в Варальо, з останніх сил помчав по флангу та віддав ювелірний пас на Іріарте. Останній в ближньому бою переграв Ботассо. Аргентинці й не думали опускати руки. Під завісу матчу гравці Селесте не вгледіли підбитого Варальо, який завдав по воротах Бальєстероса удару відчаю. Франсіско вже почав святкувати гол, але Фортуна вкотре повернулася до альбіселесте задом: Андраде в останню секунду виніс сферу з лінії воріт. На 89-й хвилині Кастро поховав надії аргентинців на титул. Невдовзі Лангенус дав фінальний свисток. Ще за кілька хвилин під овації «Сентенаріо» Жуль Ріме вручив Золоту Ніку Насассі.

Уругвай відзначив своїх героїв та подарував кожному з них по будинку. Святкування в Монтевідео тривали ще декілька днів. В Аргентині гравців збірної вітали, як тріумфаторів. Місцева преса обвинувачувала в усіх смертних гріхах уругвайців: «Перемогти було неможливо. Все в цьому матчі було проти нас – і шовіністично налаштований натовп, і суддя, який закривав очі на брудну гру господарів. Ми зробили все, що змогли». Аргентинська федерація футболу виділила футболістам премію в 8000 песо. Такі гроші більшість футболістів заробляла за рік. Гравці розумно використали ці кошти та придбали собі будинки в Буенос-Айресі. Звичайно, не всі повернулися в Аргентину в ореолі переможців. Дісталося тренерському штабу, який випустив в старті Варальо (хоча, за словами Франсіско, наставники не мали до цього рішення жодного відношення). Та Оласар і компанія відбулися легким переляком, чого не скажеш про Монті, якого зробили цапом-відбувайлом. «Луїса в фіналі було не впізнати. Коли в одному з епізодів уругваєць впав, то Монті миттєво підбіг до нього та допоміг йому піднятися. Хіба це той Луїс, до якого ми всі звикли? Фінал показав, що в нього замість яєць – піхва. Іншим гравцям теж погрожували, але це аж ніяк не вплинуло на гру. Лише Луїсіта наклала в штани», –  писала одна з буенос-айреських газет.

2 серпня 1930 року Аргентинська асоціація футболу організувала марш вболівальників під час якого фанати пройшли з прапорами, спущеними на знак жалоби. Кінцевим пунктом цієї подорожі стало посольство Уругваю. Фанати провели кількахвилинний обстріл посольства з допомогою каменів, після чого аргентинська асоціація розірвала відносини з своєю уругвайською сестрою.

На 99-му році життя Варальо згадував: «Якщо б я хотів забути якийсь матч, то це був би фінал чемпіонату світу 1930 року. Проте, на жаль, я й досі дуже добре його пам’ятаю. В першому таймі ми перемагали з рахунком 2:1. А по грі ми мали забивати ще більше. Ми з ними просто танцювали. Однак в другому таймі все змінилося. Який подарунок я б жадав на 100 років? Машину часу, щоб повернутися в 1930 рік та виграти той клятий фінал. Хоча, чому я думаю лише про футбол. Я б не відмовився і від праправнука».

Володимир Войтюк, Football.ua