Футбольні мундіалі: Успішна подорож італійських аргонавтів за Золотою Нікою

26 марта 2018 г.

Матеріал Володимира Войтюка про першу чисту перемогу Скуадри Адзурри на мундіалях.

В повітрі запахло смаленим, коли наші гравці підняли руки, щоб дати фашистський салют. Весь стадіон освистував нас та обливав брудом. Мені навіть видалося, що ми грали в Італії. Оскільки я чув багато нецензурної лексики та специфічних ідіом, які можна зустріти лише в деяких регіонах нашої країни. Я не можу сказати, скільки часу тривала ця обструкція. Я салютував, а тому не міг подивитись на годинник. Тоді до нас підійшли німецькі судді та норвежці, і ми опустили руки. Після цього свист вщух. Потім я наказав: «Привітайте їх ще раз». І ми знову підняли руки, а стадіон ледь не вибухнув. Але наші хлопці на це не зважали. Ми відсалютували вдруге, щоб показати, що не боїмося їх. Ми були готові до битви. Витримавши двобій з вболівальниками, ми сподівалися продовжити почате вже в самому матчі.

Вітторіо Поццо про подвійний фашистський салют перед грою Італія-Норвегія на чемпіонаті світу 1938 року.

Тріумф Італії на домашньому мундіалі не зробив аксіомою твердження про те, що Скуадра Адзурра – найсильніша команда світу. Критики натякали, що на тому чемпіонаті не було Англії та Уругваю. В 1938 році родоначальники продовжували дивитися згори вниз на континентальні забавки, а тому знову не приїхали на турнір, який на їхню думку на дві голови поступався Домашньому чемпіонату Великобританії. Уругвайці досі тримали образу на європейців за те, що вони майже повним складом проігнорували мундіаль 1930 року. Відтак, два претенденти на футбольну корону добровільно відмовилися від спроби посунути Італію з трону. Але численні критики Скуадри Адзурри не дуже сумували з цього приводу. Вони пам’ятали кишенькових суддів, які на чемпіонаті світу 1934 року танцювали під дудку дуче-щуролова. Очевидно, що у Франції вже мав визначитися справжній чемпіон за гамбурзьким рахунком. Нехай без Англії та Уругваю, але й без ганебного суддівства.

Численні ненависники фашистського режиму потирали руки: «Нехай тепер італійці покажуть, як вони вміють перемагати без допомоги Феміди». Ще більше проблем солдатам Вітторіо Поццо створювало те, що турнір відбувався на французькій землі. У Галлії фашистів, м’яко кажучи, недолюблювали. Особливо підлила олії в вогонь історія з вбивством італійського політика та журналіста Карло Роселлі.

Він не міг спокійно дивитись, як його рідною країною поширювалася коричнева чума. В 1925 році Карло почав видавати нелегальну антифашистську газету «Нон молларе», а через рік з’явився журнал «Куарто стато», який боляче жалив дуче і Ко. Муссоліні не збирався довго терпіти таке ставлення до своєї «священної» особи. А тому наказав позбутися Карло.

Щоб не піднімати зайвого галасу, Роселлі в 1927 заслали на острів Ліпарі. Фашисти сподівалися, що цей натяк журналіст зрозуміє та вгамується. Але не так сталося, як гадалося. У 1929 році Карло втік з Ліпарі до Парижа. Роселлі не хотів гаяти часу, насолоджуючись принадами столиці Франції, а одразу продовжив свою боротьбу з фашизмом. І у цьому йому вдалося добитися значних успіхів.

Так, Роселлі вдалося зірвати приїзд дуче в Берлін, організувавши масові протести робітників. Під час Громадянської війни в Іспанії полум’яний італієць теж не міг залишатися осторонь.

Він вкотре кинув рукавичку фашизму, проголосивши знаменитий лозунг: «Сьогодні в Іспанії – завтра в Італії». Карло намагався достукатися до європейських політиків. Натякаючи на те, що вони можуть стати наступними жертвами фашистської агресії. Однак вони ховалися за типовим українським слоганом – моя хата скраю, я нічого не знаю. За що згодом поплатилися.

Карло ж працював не лише пером і язиком. Він командував добровольчою колонною «Батальйон Маттеотті», сформованою з італійців. Дуче більше не міг терпіти болючі уколи, яких завдавав йому Карло… 9 червня 1937 року Карло знайшли заколотим. Для того, щоб віддати останню шану великій людині прийшли понад 200 000 парижан. Його похорон перетворився на грандіозний антифашистський протест.

Італо-французькі взаємини дали ще більшу тріщину, коли Муссоліні 14 травня 1938 року офіційно заявив про підтримку Франсіско Франко, не втримавшись, щоб не відпустити кілька шпильок на адресу галлів. Також дуче продовжував шукати спільну мову з Великобританією. Франція ризикувала опинитися віч-на-віч з фашизмом.

Очевидно, що в 1938 році в Галлії на Скуадру Адзурру чекав гарячий прийом. «Коли ми прибули на марсельський вокзал, нас зустрічав кількатисячний натовп з французів та італійців, які втекли від нового режиму. Чесно кажучи, я тоді злякався не на жарт. Кілька разів протестувальники були близькі до того, щоб прорвати поліцейський кордон. А тоді… Слава Богу, що я не зміг довідатись, що б з нами зробив цей натовп», – згадував футболіст Скуадри Адзурри Уго Локателлі. Фашистська преса перелицювала цю історію на свій лад: «Тисячі французів та італійців захоплено вітали нашу збірну. Вони намагалися доторкнутися до своїх кумирів та подарувати їм квіти».

У 2001 році журналісти зустрілися з єдиним живим представником тієї італійської збірної П’єтром Равою, щоб з’ясувати, чи можна вірити Уго Локателлі. Ветеран зіслався на те, що вже старий, а тому нічого не пам’ятає. Прибувши у Францію, Вітторіо Поццо свідомо грався з вогнем. Він хотів, щоб вороже оточення ще більше завело його солдат. Вітторіо любив вдаватися до різних нестандартних методів, які мали налаштувати гравців на справжню війну. В 1930 році, напередодні поїздки до Угорщини на ключовий матч Кубку Швегли, тренер дав останні передматчеві настанови своїм футболістам на цвинтарі Редіпулья, на якому поховані більше 100 000 італійців, що загинули в Першій світовій війні. Поццо нагадав гравцям про подвиги їхніх предків та наголосив на тому, що кожен має пожертвувати собою заради блага команди. Можливо, саме тому Вітторіо наказав вдруге відсалютувати трибунам на марсельському «Велодромі». Очевидно, що перший салют був передбачений обов’язковою програмою, складеною Стараче. А дубль – це вже імпровізація від Поццо.

«Набагато більше, ніж ранній виліт наших німецьких друзів, мене засмутила обурлива поведінка наших екс-співвітчизників, які цькували Скуадру Адзурру протягом усього матчу. За що їх було ображати? Вони ж представляли країну та її кольори, хіба вони могли привітати трибуни іншим чином?», – писав журналіст Корр’єре делла Сера Еміліо де Мартіно. Легенда італійської журналістики Джанні Брера не погодився з колегою: «Фашисти зробили велику дурість. Не слід було провокувати вболівальників. А тим більше в Марселі, який вважався головним містом італійських антифашистів. Ця витівка не додала вістів режиму Муссоліні».

Французький історик та очевидець тих подій Роланд Месмер зупинився на спортивній стороні цього вчинку: «Вітторіо інколи перегинав палицю. Подвійний салют, який мав надихнути італійців на боротьбу, мав ефект бумерангу. Ігри розуму Поццо могли закінчитись фіаско, якщо б норвежці виявились трішки точнішими, і якщо б ворота Скуадри Адзурри захищав не Олів’єрі». Але повернемось до футболу. Солдати Поццо підійшли до мундіалю 1938 року в чудовій формі. Збірна Італії не знала гіркоти поразки з 4 листопада 1935 року. Між двома світовими форумами Скуадра Адзурра встигла розжитися золотом Берлінської Олімпіади. В першому раунді жереб посміхнувся італійцям на всі 32 зуба. Їм дісталися скромні норвежці. Але вікінги вміли грати футбол. Перед матчем тренер попереджав італійців: «Згадайте, як на Берлінській Олімпіаді вони перемогли німців. І не зводьте очей з Брустада». Цього разу солдати не послухали полководця та вийшли на поле, сподіваючись закидати вікінгів шапками.

Все розпочалося для Скуадри Адзурри – краще не придумаєш. Вже на другій хвилині воротар норвежців спіймав метелика. Після цього італійці вирішили спокійно втримати перевагу. Однак норвежці не збиралися капітулювати. В подальшому на полі була лише одна команда, і це була зовсім не Скуадра Адзурра. Традиційно непрохідна італійська оборона взяла відгул цього дня. Особливо дісталося Мондзельо, якого періодично виставляли на посміховисько Брустад і Брюнільдсен. Італійці з останніх сил відбивалися та мали пропускати не раз і не два. Проте абсолютно геніальний матч видав голкіпер Олів’єрі, який, навіть граючи з травмою, тягнув все. А коли він вже не міг нічим допомогти, його кращі друзі – штанги  ставали на заваді вікінгам. Лише на 83-й хвилині Брустаду вдалося відновити статус-кво. І буквально в наступній атаці він же вдруге змушує Олів’єрі витягувати м’яча з сітки власних воріт. Скромний норвезький форвард міг увійти в історію, як футболіст, котрий завдав нокаутуючих ударів двом фашистським диктаторам. Але на допомогу дуче прийшов екс-австрійський, а віднедавна німецький суддя Беранек, який в цьому епізоді вгледів офсайд. Італійські футбольні історики, як правило, делікатно оминають даний момент та пишуть щось на кшталт: «Слава Богу, суддя свиснув  офсайд». Проте таке рішення арбітра не загасило атакуючий запал норвежців. На 89-й хвилині Брюнільдсен вискочив тет-а-тет з голкіпером. В Поццо ледь не зупинилося серце. Він чудово розумів, що на нього чекає вдома в разі поразки, а тим більше в першому ж матчі. І від кого? Від футбольного карлика. На жаль, цього разу Голіаф встояв – Олів’єрі впорався з ударом Брюнільдсена. А в додатковий час гол безжального Сільвіо Піоли закінчив норвезьку казку.

Італійська преса не приховувала розчарування своєю збірною: «Добре, що перемогли. Але з такою грою далеко не заїдеш». Після матчу з норвежцями глава Федерації футболу Італії генерал Джорджо Ваккаро метав громи та блискавки. Найбільше йому не сподобалась ставка Поццо на Мондзельо, кращі роки якого вже давно минули. Жахлива гра ветерана ледь не коштувала Італії вильоту вже в першому колі. Тренер виправдовувався, що він мусив ставити Еральдо, адже не хотів накликати на себе гнів дуче. Поццо можна зрозуміти, Мондзельо часто бував в римській резиденції Муссоліні, де навчав Беніто та його синів грі в теніс. Еральдо повністю влаштовував дуче, оскільки йому вистачало розуму час від часу піддаватися дуче. Ваккаро сказав Поццо, що бере Мондзельо на себе: «Я владнаю це питання з Муссоліні. Він все зрозуміє. Може Еральдо і непоганий тенісист, але його бутси вже давно просяться на цвях. Він є нашою ахіллесовою п’ятою. І суперник обов’язково на неї натисне». Ваккаро дотримав слова. В матчі з Норвегією Мондзельо востаннє одягнув голубу футболку збірної.

Поццо також знайшов крайніх у невиразній грі з вікінгами. Ними стали… журналісти. «Мені було очевидно, що писаки негативно впливають на гравців. Їх не можна допускати занадто близько до футболістів. Гравці повинні слухати лише один голос. Я взяв на себе відповідальність та виставив усіх журналістів за двері готелю, в якому ми жили. У випадку порушення цієї заборони я пригрозив їм поліцією. Я дякую генералу Ваккаро за підтримку (не забуваємо, що генерал не лише керував футбольною федерацією, а й був заступником міністра внутрішніх справ). Як показав час, я виявився правий. Вже через два дні атмосфера в команді нормалізувалася. Я вкотре переконався, що головне – це порядок. Біда тому генералу, який не тримає своїх солдат в шорах». Напередодні чвертьфіналу партія знову згадала про своїх бійців. Цього разу «допомогти» італійцям краще налаштуватись на боротьбу з ненависними галлами вирішив одіозний Акілле Стараче.

Він був одним з головних посіпак Муссоліні. З грудня 1931 року Акілле обіймав посаду секретаря фашистської партії. Стараче ідеально пасував дуче, чого не скажеш про Італію. Простакуватий, позбавлений почуття гумору, підлабузник, він так і не навчився говорити Муссоліні «ні». Так, коли він розмовляв з Беніто по телефону, то слухав вождя стоячи й змушував інших брати з нього приклад. Пропаганда називала Акілле ідеальним фашистом, репутація якого не мала жодної плями. Ті ж, хто знав його ближче розуміли, що Стараче аж ніяк не можна було назвати білим та пухнастим. Його неодноразово звинувачували у вживанні наркотиків, розпусті, зґвалтуваннях, казнокрадстві та педерастії. Але це ж сам Стараче, він, як той пам’ятник з відомого радянського фільму: «Хто ж його посадить?». З другого боку секретар мав багато козирів, з яких часто ходив дуче. Стараче чудово організовував масові мітинги, в яких тепер існувала щоразу більша потреба. Акілле невтомно підкидав дрова в багаття культу Муссоліні. Саме він свого часу звернувся на одному з мітингів до присутніх з легендарною фразою: «Лише одна людина в Італії не помиляється і це не Папа Римський».

«В новинах має домінувати Муссоліні. А всі інші повинні гордитися тим, що мовчки служать йому. Також в особистій кореспонденції справжні фашисти мають закінчувати листи словами: «Віва ель дуче»», – не вгавав Акілле. Саме він придумав відродити давній римський салют піднятою рукою. Тепер іноземних відвідувачів вітали в готелях цим «благородним естетичним жестом», «витонченим фашистським вітанням», якому заздрять та наслідують в усьому світі, а італійці, вирушаючи за кордон, повинні обов’язково вітатися цим жестом. Тут не обходилося без казусів. Інколи Муссоліні забував про фашистський салют та просто тиснув руки. Фотографам заборонялося друкувати такі світлини.

Ще одна «геніальна «ідея, яка народилося в хворому мозку Стараче, – збільшити кількість членів партії. На перший погляд, цей проект закінчився грандіозним успіхом. Але це лише на перший погляд. Насправді Акілле промахнувся. Оскільки партійний стаж гарантував не лише цяцьки у вигляді яскравих позументів, кокард та галунів, а й більш високі посади та солідні бонуси до зарплатні та пенсії, то всі намагалися довести, що вони були членами партії з жовтня 1922 чи взагалі з березня 1919. Ось тут і заховався диявол. Почалося масова фальсифікація дат вступу в партію. Як наслідок, число фашистів, які «брали» участь в революції 1922 року збільшилося в 10 разів. Інколи за ветеранів фашистського руху себе видавали навіть ті, хто в часи маршу на Рим ще не народилися. Деяких активістів занесло настільки сильно, що в їхніх документах у графі «рік вступу в партію» гордо красувався 1918. І нікого не турбувало те, що її створили лише в 1919.

Стараче хотів, щоб всі італійці нагадували однояйцевих близнюків та одягалися у військову форму. В такий спосіб він бажав догодити дуче, який корчив з себе великого полководця. За словами Акілле: «Військова форма розвиває художній смак та вигідно виділяє фашистів з сірої маси західноєвропейських пацифістів». Стараче вкотре відзначився і видав ще одне «геніальне» розпорядження – обов’язково фотографувати немовлят в чорних костюмчиках. Будучи секретарем партії, Акілле, звичайно ж, не міг оминути своєю увагою спорт. Він позиціонував себе спортсменом №2 Італії. Першим номером в країні могла бути лише одна людина, і, як ми вже знаємо, це зовсім не Папа Римський.

Стараче дав розпорядження італійській тенісній команді носити чорні фашистські футболки та відмовитися від рукостискань з суперниками. Він забороняв ЗМІ друкувати фотографії нокаутованого на ринзі Прімо Карнери. І як же без футболу. Відтепер гравцями Скуадри Адзурри могли стати лише члени партії. Після того як режим дуче нарешті канув в Лету, Вітторіо Поццо любив поскаржитись на те, що це створювало йому великі труднощі, оскільки не всі гравці мали безцінні партквитки. Насправді, слова алленаторе є дуже далекими від істини.

Напередодні чвертьфіналу з французами Акілле вирішив ще раз «допомогти» Поццо, так наче тренеру було недостатньо марсельських пригод, коли фашистський салют ледь не поставив хрест на надіях Скуадри Адзурри вдруге здобути Золоту Ніку. Стараче захотів одягнути футбольних солдатів в свій улюблений колір. Мабуть ніхто так не обожнював чорний колір, як Стараче, який цілком міг би підписатися під словами Генрі Форда: «Колір автомобіля може бути будь-яким, за умови, що він чорний». Під час однієї з приватних розмов з дуче Акілле розповів йому про свою ідею з футболками: «Це буде своєрідний ляпас для французів. Нехай вони зрозуміють, що світ належить нам, а фашистські чорні футболки є символом перемоги». Дуче не мав нічого проти.

Поццо добре знав, що Фортуна не може постійно йому посміхатися, а тому напередодні матчу з французами суттєво перетрусив основу. В першу чергу він відправив на лаву запасних Мондзельо. Замість тенісиста на полі з’явився один з героїв Берлінської Олімпіади, Фоні. Також італійського професора аж ніяк не могла влаштувати гра флангів в матчі з вікінгами. Скуадра Адурра в тому протистоянні виглядала так, наче їй підрізали крила. Перед чвертьфіналом Вітторіо сказав «arrivederci» Феррарісу та Пазінаті. Їх замінили Колауссі та Б’яваті. З цими замінами італійський полководець влучив в десятку. Журналісти тепер не морочили голову солдатам Поццо, і вони були рішуче налаштовані общипати галльських півнів.

В лавах французів панувала зовсім інша атмосфера. Місцева преса вже вивела господарів в півфінал, прикидаючи з ким буде краще схрестити клинки в матчі за фінал: чехословаками чи бразильцями. «Італійці лише дивом пройшли слабеньку Норвегію, а наші хлопці легко здолають цих пішоходів. Їхній час вже пройшов». На жаль, писакам вдалося задурити голову Синім, і вони вже більше думали про чехословаків чи бразильців,  аніж про діючих чемпіонів світу. Як зазначають очевидці, в день гри зі Скуадрою Адзуррою багатьох футболістів збірної Франції бачили на матчах «Ролан Гарросу». Мондзельо там однозначно не було, адже Вітторіо забороняв гравцям покидати готель, не кажучи вже про марне гаяння часу на якийсь теніс. 12 червня 1938 року Скуадра Адзурра вийшла на поле паризького стадіону «Коломб». Хоча цього дня італійська ескадра була чорною, а не голубою.

60 000 глядачів традиційно освистали фашистський салют італійців. Але без особливого ентузіазму. Поццо згодом відзначив, що очікував в Парижі такого ж «гостинного» прийому, як в Марселі, але, на щастя, помилився. Французи оцінили якісну гру італійців і віддали їм належне.  В першому таймі Скуадра Адузрра мала на своєму боці потужного союзника – вітер. Та й Фортуна їм помагала не гірше за Еола. На 9-й хвилині голкіпер французів Ді Лорто відбив м’яча точно на ногу дебютанту Колауссі, і той скористався цим подарунком. Воротар так сильно хотів виправити свою помилку, що не помітив штанги. Як наслідок, голкіпер ще декілька хвилин рахував зірочки. Поки Ді Лорто займався арифметикою, партнери встигли зрівняти рахунок. Це Ейссерер замкнув пас Вейнанта. Перші півгодини гри явно залишилися за французами. А ось в подальшому шальки терезів схилилися на бік італійців. Меацца та Андреоло взяли під контроль центр поля, задаючи темп атакам Скуадри Адзурри. Особливо слід відзначити оріунді. Хоча Андреоло явно програвав в фізиці Луїсіто Монті, але він брав мобільністю та був однаково ефективним як в захисті, так і в атаці. Героєм другої половини гри став Сільвіо Піола, два м’ячі якого поховали французів.

Форвард був дуже розчарованим рішенням Поццо не взяти його на домашній мундіаль. Тоді Вітторіо вважав Піолу замолодим, а він робив ставку лише на перевірених бійців. Італія перемогла, а тому ніхто не осудив тренера. У Франції Скуадра Адзурра вже аж ніяк не могла обійтися без свого найбільш смертоносного форварда. Можливо французи, підтримувані «Коломбом», знайшли б в собі сили для камбеку, але Фортуна явно не хотіла зраджувати своєму улюбленцю Поццо. Невдовзі після третього м’яча італійців, Дельфур отримав травму та ледь ходив по полю. Камбек французів в повному складі був би справжнім дивом, не кажучи вже про гру в меншості. А чудес в житті набагато менше, ніж в голлівудських фільмах. Господарів потішив лише фантастичний прибуток від проданих квитків. Цей рекорд не вдалося побити навіть у фіналі. І у цьому немає нічого парадоксального, адже в ньому грали сильні, але чужі для галлів команди.

В півфіналі на італійців чекали бразильці, у складі яких виблискував Чорний Діамант – Леонідас. Гра мала відбутися в Марселі, і Поццо небезпідставно боявся вирушати в це місто, не тішачи себе ілюзіями стосовно того, як приймуть італійців екс-співвітчизники. Однак цього разу Вітторіо помилився. Набагато більшу проблему Вітторіо створили самі бразильці. Як з’ясував тренер, тоді ще некампеони були настільки впевнені в своїй перемозі, що забронювали квитки на літак з Марселя в Париж. Проблема полягала в тому, що цей авіарейс був єдиним, а всі тікети вже закінчились. Чому ж Вітторіо швидше не забронював квитки? Італійський тренер ніколи не ділив шкуру невбитого ведмедя, а тому розумів, що в разі програшу Бразилії йому будуть потрібні квитки в Бордо, а не в Париж.

Поццо вирушив в табір селесао, намагаючись підписати з ними джентльменську угоду.  Вітторіо спілкувався з одним з членів тренерського штабу бразильців Воланте, який колись грав на Апеннінах та чудово володів італійською мовою. «Давайте зробимо наступним чином – команда, яка перемагає, летить в Париж на фінал, а та, яка залишить поле «Велодрому» на щиті – вирушає в Бордо на матч за третє місце», – запропонував Поццо. Але незважаючи на те, що діалог вівся італійською, виглядало, що тренери спілкувалися різними мовами. «Розумієте, що ми вже кілька днів тому забронювали літак, в якому вам немає місця», – відповів Воланте. Поццо намагався достукатися до здорового глузду бразильця: «Добре, але в Париж потрібно буде летіти лише переможцю півфіналу». Однак Воланте вперто правив своєї: «А в чому проблема? Ми полетимо в Париж». «Але якщо ви програєте? То вам доведеться вирушати  в Бордо». «Але цього не трапиться. Оскільки ми переможемо в Марселі». «Добре, вибачте, що я Вас потурбував». На завершення Воланте зробив царський жест: «Синьйор Вітторіо, ми Вас дуже добре знаємо та поважаємо і готові взяти з собою на фінал. Подивитеся, як ми станемо чемпіонами світу». «Вибачте, але не хочу створювати вам зайвого клопоту. У випадку нашої поразки, я поїду з командою в Бордо».

Повернувшись в «казарму», Вітторіо розповів своїй солдатам про цей діалог, і ті не могли дочекатися півфіналу. Італійці в матчі з бразильцями лізли зі шкіри, адже хотіли поставити латиноамериканських нахаб на місце. Знаючи Вітторіо, цілком ймовірно, що цей діалог придумав сам тренер, адже він неабияк подіяв на гравців Скуадри Адзурри. А Поццо був чудовим учнем свого співвітчизника Нікколо Макіавеллі і ніколи не ставив під сумнів його твердження: «Мета виправдовує засоби».

Напередодні півфіналу тренер бразильців Адемар Пімента прийняв незрозуміле рішення. Він позбавив власну команду головного наконечника атак. Без Леонідаса напад селесао виглядав беззубим. Досі так і не вдалося дізнатися причину такої самогубної дії Піменти. Існує байка про те, що тренер сказав: «Я сьогодні побережу Леонідаса на фінал. Нехай він відпочине, а потім, у Парижі, знищить  суперника». Існує версія, що після двоматчевого протистояння з чехословаками, яке більше нагадувало регбі, Леонідас ледь ходив.

Стартовий свисток став сигналом до штурму для бразильців. Але нічого небезпечного селесао біля воріт Олів’єрі так і не створили. Бразильці підсвідомо шукали Леонідаса, а його не було. В першому таймі італійці виконали завдання-мінімум – не пропустити. У перерві Поццо віддав наказ: «вперед». Не пройшло і 15 хвилин, як Скуадра Адзурра двічі запалювала червоне світло над воротами Валтера Гуларта. У другому голі італійців не обійшлося без втручання Феміди. Швейцарець Вютріх поставив дуже сумнівний пенальті після фолу на Піолі, який Меацца без проблем реалізував. Бразильські футбольні історики досі з піною біля рота доводять що: а) м’яч вже покинув поле, коле трапилося порушення, б) гравець селесао навіть не торкався Піоли, котрий впав, як підкошений. На 87-й хвилині Ромеу відіграв один м’яч. Видавалося, що тепер італійцям буде непереливки. Однак допомога для Скуадри Адзурри прийшла звідти, звідки ніхто не чекав.

Останні хвилини півфіналу пройшли під акомпанемент аплодисментів трибун. Італійські антифашисти забули про політику та згадали, що всі вони італійці, й почали несамовито підтримувати рідну збірну. Скуадра Адзурра не могла їх підвести. Бразильські атаки розбивалися об італійські редути. Після матчу латиноамериканці подали протест на жахливе суддівство Вютріха. Бразильці сподівалися, що буде перегравання, а там вже вийде Леонідас і вони обов’язково вийдуть в фінал. Однак FIFA просто відмахнулася від цієї скарги, як від набридливої мухи. Поццо сподівася, що бразильці тепер нарешті продадуть йому свої квитки. Адже латиноамериканцям вони вже були зовсім не потрібні. Проте в жилах керівників бразильської делегації, мабуть, текла українська кров. Вони діяли за одним з наших життєвих принципів: «Як не з’їм, то понадкушую».

Довелося італійцям добиратися в Париж поїздом. Тренер остерігався, що ця поїздка може коштувати його команді титулу, адже Вітторіо вдалося дістати лише 5 лежачих місць. Проте на фоні військових зборів Поццо, ця подорож видалася італійським футболістам океанським турне в каютах першого класу. На шляху Скуадри Адзурри до титулу стояла угорська збірна. На перший погляд, не так легко було визначити фаворита в цьому матчі. Однак Вітторіо не боявся мадярів. Угорці були його клієнтами. Він неодноразово грав проти Угорщини і ніколи їй не програвав. Полководець знав, що мадяри – дуже забобонні, а тому не сумнівався, що вони програють матч ще до його початку. Все трапилося так, як і прогнозував маститий алленаторе. Італійський оркестр під диригуванням Меацци та Андреоло видав чудовий концерт, в якому не було місця угорським мотивам. Дублі Піоли та Колауссі не залишили мадярам жодного шансу. М’ячі Тіткоша та Шароші просто трішки підсолодили гіркоту угорської поразки.

Після фінального свистка голкіпер угорців Сабо світився від щастя. Можна було подумати, що це мадяри щойно стали чемпіонами світу. «Я ніколи не відчував такої гордості як зараз. Ви питаєте чому? Ми врятували життя 11-м чудовим футболістам», – пояснював воротар. Ці дивні слова спровокували чутки про те, що італійці отримали напередодні фіналу теплу телеграму з батьківщини. Головнокомандувач не забув про своїх солдат та лаконічно підтримав, чи попередив: «Перемога або Смерть». П’єтро Рава стверджував, що дуче дійсно надіслав їм телеграму, але там не було цих моторошних слів. Муссоліні нібито просто хотів допомогти своїм солдатам зробити останній крок до титулу. Піднімаючи над головою Золоту Ніку, Поццо вигукнув: «Я двічі виграв чемпіонат світу! Хіба можна мріяти про щось більше! Тепер можна і померти!». Насправді синьйор Вітторіо одразу після закінчення фіналу почав думати про третє чемпіонство, яке давало право підрізати крила богині Ніці. Тоді вона б навічно оселилася в Італії. Але цього разу мрії Вітторіо не втілилися в реальність. Завтра була війна…

… 16 липня 1950 року. В Ріо-де-Жанейро все готово до чемпіонського карнавалу. Залишилася лише одна маленька формальність. Бразилія на «Маракані» не повинна програти Уругваю. Але…

Далі буде…

Володимир Войтюк, Football.ua

КОММЕНТАРИИ:

Ваш комментарий будет первым.

Для добавления комментария - авторизуйтесь